Коли не працює демократія

Про зимування ластівок та “національну науку”

Я давно чула про цю історію, але перечитати власне статтю руки дійшли тільки зараз. Стаття називається «A Democracy of Facts, an Empire of Reason: Swallow Submersion and Natural History in the Early American Republic». І розповідається там про полеміку навколо питання, яке непокоїло натурфілософів 18 та початку 19 століття по обидва боки океану: «Де саме зимують ластівки ?»

Дискусія точилася багато років. Окрім припущення, що ластівки мігрують у теплі краї, активно дебатувалося твердження, що вони зимують на дні водойм, зариваючись у муляку, а навесні викопуються та знову злітають у повітря. Ластівки часто ширяють низько над водою, майже торкаючись її дзьобами, а восени у великих кількостях юрмляться навколо водойм, сидять великими зграями на вербах та очереті. Недивно, що припущення про зимівлю ластівок на дні було популярне. Але у Сполучених Штатах Америки, які нещодавно перемогли у боротьбі за незалежність, воно стало домінуючім.

Молода держава була одержима натурфілософією, не гірше за метрополію. Любителі природи та натурфілософи Сполучених Штатів ревно та із захопленням слідкували з основними напрямками європейської (тоді ще не наукової) думки. Але вони вважали, що молода держава не має наслідувати європейцям у елітарності натурфілософських штудій. Має бути особливий американський шлях.

Європейці, мовляв, занадто захопились порожнім теоретизуванням та спекуляціями, «елітарним мудруванням», та забули про головне — правду факту, яку уособлює спостереження. Кожна людина, якщо вона добросовісна та спостережлива, може займатися натурфілософією та приносити користь. Замість трактатів та книг, спостереження та замітки щодо природи активно та масово публікувалися у вигляді листів у американських газетах та журналах, і туди міг дійсно писати будь-хто.

Така позиція стає зрозумілою, якщо згадати, що багато видатних натурфілософів Європи з упередженням та недовірою ставились до американських штудій та природи загалом. Великий натураліст Бюффон навіть називав природу Нового Світу «дегенеративною». Американці ж звинувачували європейців у поверхневому ставленні до спостереження американської природи, вигадках та спекуляціях.
На цьому тлі американці активно включилися у дискусію навколо проблема зимівлі ластівок.

І що ж вийшло з їхнього підходу? У статті наведено велику кількість свідчень, де поважні громадяни стверджують у подробицях, як вони спостерігали безпосереднє незворотнє занурення ластівок у водойми восени, а також велику кількість ластівок у мулі висохлих водойм.
Окремі ентузіасти спробували спростувати ці твердження експериментом. Вони писали, що розтин ластівок показує, що це сухопутна істота, не здатна дихати під водою. Експерименти із зануренням ластівок під воду з вантажем на лапках чи голові призвели до того, що ластівки потонули, і жодні дії не змогли повернути їх до життя.

На цьому садистському моменті під час читання статті мені стало реально зле, бо там докладно цитується опис експерименту, — як у нещасних птахів з дзьобиків виривалися бульбашки, як вони пручалися зануренню, тріпочучі крильцями і таке інше.

Одначе навіть з експериментальними доказами, що спростовували спостереження, особливістю ранньої «національної» американської натурфілософії залишалась віра у те, що особисте свідчення, а головне — можливість існування чого завгодно, найбільш відповідає «американському духу».
Поважна American Philosophical Society’s committee on natural history у 1803 році зібралася та вирішила, що свідоцтва поважних людей та факти, які вони спостерігали, вагоміші, ніж експеримент, якій міг не враховувати якихось особливостей біології ластівок та неточно відтворювати природні умови.
І хоча багато натуралістів підозрювали, що занурення ластівок у воду — це якийсь трюк або омана зору, вони відмовились стверджувати це, поки не буде назбирано достатньо додаткових даних.

Для американських натурфілософів 18–19 століття свідоцтво дорівнювало факту, якщо свідок вважався надійним. Це призвело до того, що сторінки журналів захопили історії про валуни, що вміють рухатись, жаб, що мешкають у камені, змій, що своїм поглядом гіпнотизують здобич і тому подібне. Спроби деяких натуралістів спростувати таке закінчувались нічим. Все це зумовило небезпечний парадокс: американське натурфілософське середовище було абсолютно відкрите, кожна ідея мала право на існування, спостереження будь-кого чи те, що таким вважалося та оголошувалося, було валідніше за дедукцію, і врешті решт це призвело до того, що активна та упереджена більшість задавила освічену, але не таку могутню меншість.

Закінчується стаття словами: «The debate over swallow submersion brought into relief an unsettling reality for natural historians of the new nation: the democracy of facts they helped create was a powerful force and one that they could do little to stop» (с).

Повчальна історія, чи не так? Ластівки не зимують на дні водойм. Національної науки не існує. Демократія у науці не працює. А Сполучені Штати пережили «хвороби росту» науки у 18–19 столітті і наразі щодо науки та інновацій попереду. А де ми?